вірші

Біля Тараса

Тарасе Ви наш, Тарасику,
Отець наш, і Син, і Дух.
Ми з пекла ледь-ледь вилазимо,
Скоцюрблені від задух.
Та як же нам розігнутися?
Вже й можна, а нам дарма...
Нелегко, о ні, позбутися
І тілу, й душі ярма.
На правнуках Ваших (каємось?)
Ще рабська стоїть печать.
Коли ми й свого цураємось,
То де вже чуже вивчать...
Не кров уже з нас – сукровиця.
Чи ж сили ще є кричать?
Ще дзвонять дзвони Станковича.
Та інші чомусь мовчать...

Здалось мені, що вже вогонь горить?
Що вже байдужість зникла, а натомість
Пробуджується приспана свідомість,
Спаплюжене й розтоптане болить...
Чи вже чого нема – не розбудить?
Хоч би я в дзвони била, била, била,
Хоч би я світ весь дзвоном перекрила –
Полтава не проснеться ні на мить.
Хай щезне все – і мова, і пісні?
З калиною і вербами впридачу...
Якби авто, якби простора дача.
І все? О ні, бажання в нас тісні.
Ми надто вбого нині живемо.
Не дай нам, боже,
Щоб жили ще гірше.
Але багатство і нічого більше...
Невже не страшно, як ми помремо?
О сонне місто... І ніяка віть
Не вдарить тишу, а засохне чемно.
І висічений з каменю Шевченко
У відчаї і розпачі стоїть...