вірші

Зате все ясно. Не чекати й сліду
Твого вже більше у моїм житті.
Та ти вже скрізь – вже помістити ніде,
Звільнитися не можна й поготів.

Боялась розлюбити. Краще б зовсім
Не мала я до тебе почуття.
Яку тепер печальну маю осінь!
Яке розтоптане й сумне моє життя!

Коли я задихалася від щастя,
Чомусь писала про його кінець.
Якщо не в кожнім вірші – дуже часто.
Ну от, накликала. І маю. Молодець.

Пророчице, – собі кажу я строго, –
Само все прийде – кликать не спіши.
Шукаю лише порятунку в Бога
Своїй, мов звір поранений, душі...