вірші

З якого каменю тесали
Твій вірний спокій незворушний?
Я губи з відчаю кусала,
Аби триматись, як у мушлі.

У світі, наче в центрифузі,
Все закрутилось колоритно.
Та я ж не вмію так, як друзі,
Тепер з тобою говорити.

Тепер і я в сніги печалі,
Тобі подібно, від’їжджаю.
Від тебе далі, далі, далі –
Я хоч тепер не проводжаю.

І тих хвилин, коли ти їдеш,
Я, може, вперше не боюся.
Мені ж від них подітись ніде –
Ну що ж, коли ти завжди в русі.

Не розумію лиш, навіщо
Ти вирішив змінити смугу
Свого шосе колись, тоді ще,
Як ждала я тебе, як друга

О, скільки листу облетіло
І скільки зав’язалось квіту...
І, як душа, боліло й тіло,
Таке гаряче, наче літо.

Зима повільна і безсніжна.
І ти обпалений та камінь.
Умієш говорити ніжно
Лише очима і руками.

А я в словах знаходжу втіху –
Вони мені цілують губи.
Не треба слів, раз ти приїхав.
Жаринка? Камінь? Любий? Любий.