вірші

Як довго я мовчала! Я не знаю,
Чи нині я мовчу, чи говорю.
Я спогади, мов листя, обриваю
З гілок із росами, так схожих на зорю...

А ще не знаю, як же нині бути
Із тим, що говорила я раніш.
Бо сподіватися на те, аби забути,
Даремніше, ніж знов тулить у вірш.

Як довго я мовчала! Буду знати,
Як страшно те мовчання розрива.
Таке зловісне і таке затяте –
Це перший вірш, коли прийшли слова

І стали шикуватися в рядочки,
І трохи винувато шелестіь,
Так само, як і спогадів листочки.
А гарних спогадів не густо у житті.

Як довго я мовчала! Бо із неба
Все виглядала Ангела – ще й як!
Це перший вірш із тисяч – не про тебе.
Ще, може, й виберусь.
Хай буде він маяк...