вірші

Я входжу в образ. Сто вітрів летить,
І шаленіють вогнища у тілі,
Яке давно, мені здавалось, спить,
І сни давно вже бачить чорно-білі.
А от і ні. Прокинулось. Горить.
Екран для снів лаштує кольоровий.
І прагне відірватись від смоли
Нав’язливого страху знову й знову.
Я входжу в образ. Хочу показать,
Що можна відчувати, коли люблять
Тебе. Я входжу в образ. І тече сльоза –
Прозора куля. Світ закрила. Крупна.
У мене вийде. Я відчую це
Так само явно, як було б насправді.
Світліє і яснішає лице
І губи наливаються так звабно...
А далі легкість. Важко не сказать
Про те, як раптом виростають крила.
І вже було б дурницею вважать,
Що я не маю все це, а створила.
А ще коли згадати, що й сама
В ту саму мить закохана безмежно,
То мушу зупиняти тут слова,
До вуст приклавши палець: обережно!
А, може, й не спинятиму. Бо вже
Як входиш в образ, треба ж в нім побути.
...О, скільки я створю іще пожеж...
Коли б ще загасити не забути.