вірші

Я могла б написати про все,
Що не сталось між нами,
Так мов сталось багато
І я те усе прожила.
Прожила й пам’ятаю,
Мов шкіру подерла тернами.
Але й шкіру подерши,
З тобою щаслива була.

Все я знаю про нас,
Як було б нам з тобою у світі,
Коли б доля дала нам
Колись хоч малесенький шанс.
Віртуальна реальність,
Як кажуть тепер наші діти.
Та й нехай віртуально –
Я все тепер знаю про нас.

Та ніколи б минуле
Ніхто не посмів перекреслить.
А майбутнє з минулого –
Звідки ж іще? – виплива.
Ми для того й живем,
Щоби дати майбутньому весла.
Ти живеш для дітей,
Я так само лиш сином жива.

Але в іншім житті
( Бо цього ж не повториш ніколи ) –
Я б тобою дізналась,
Яке ж воно – щастя безмежне.
Але й в нинішній долі,
Якщо порівняти з рікою,
Я – це берег один.
Ти – це берег другий.
Безбережність...

Але й нинішній вдячна за те,
Що хоча б віртуально
Я побачить змогла
Віртуально ж щасливими нас.
Я люблю тебе нині –
І це абсолютна реальність.
Буде інше життя.
І для зустрічі буде ще час.

Це не скоро. Ще мусять
Років пролетіти мільярди.
Ми народимось знову
Й зустрінемось знову отут.
То сьогодні в нас долі
Такі паралельно-полярні.
Та щасливі, що вірять.
Щасливі, що ждуть.