вірші

Вже не молю про зустрічі у Бога,
Бо вже не можу витримать розлук.
Потроху збочую сама з ції дороги,
Лише не можу розірвати рук

Своїх з твоїми, сплетених так міцно,
Чому – не зрозуміло, адже ти
Ніколи не казав, що будеш вічно
Отак з руками сплетеними йти.

Безмежна відстань. Як же через неї
Можливо руки так переплести?
Я чую – сплетені. Але руки твоєї
Не відчуваю зовсім. А як ти?

Про що запитую? Бо ти ж і не помітив
Руки моєї у твоїй руці
Ніколи, мабуть. Голі мерзлі віти
Мені лягають тінню на щоці.

Я з тінями безпечно вже не граюсь,
За тінями давно вже не біжу.
І так печально – я уже прощаюсь,
Але тобі про це ще не кажу.