вірші

Він жив далеко, за три моря,
І рідко приїздив до мене.
І в малахіт ліпилось горе
В моїх сумних очах зелених.

Дощам співала я осанну,
Снігам раділа, мов дитина,
І в даль дивилася, мов п’яна,
Нехай не вщент – наполовину.

І говорила: ще хвилина
Минула – зустріч, отже, ближче.
В його морях збивалась піна
Щоразу вище, вище й вище...

Це я так думала щоденно,
Як кораблі не припливали
На тихий берег мій південний,
Де сніг лежав, мов покривало.

І де за голос я приймала
І спів пташок, і снігу рипи,
Де світу так було замало
В моїм чеканні, схожім з схлипом.

Чого я ждала – не питала
Сама себе про те ніколи.
Але не щоб сніги розтали
І проясніли видноколи.

І не того, щоби три моря
Злились в одну єдину стрічку,
Яка б з’єднала наші долі.
Цього все’дно не хоче вічність.

І не того, щоб Він до мене
Заглянув би якоїсь ночі
Переконатись, що зелені,
Мов малахіт, у мене очі.

Люблю його душею й тілом,
Люблю любити даром вищим,
Люблю щасливо і зраділо
Цих почуттів знаменням віщим.

Люблю чуттям снаги польоту –
Люблю – це значить, що лечу я
"Люблю!" сказати йому. "Хто ти?" –
спитає. І – "Я знаю, чую...

Я чую музику прекрасну,
Вона мені так срібно грає,
Вона мене так чисто й ясно,
Так солодко оберігає."

Так от чого я так чекаю
З-за трьох морів – я хочу знати,
Що чує в просторі безкраїм
Мене мій Він – чекання вартий.