вірші

В сутінки дивлюся – справді сині.
Я тебе не виглядаю, ні.
Просто чомусь хочеться віднині
Так стоять щовечора в вікні.
Просто чомусь думати про тебе –
Наймиліше, що у мене є.
Нині вже темнішає крайнебо,
І вікно вже дзеркалом стає.
І мені не видно далі себе,
Але видно за плечима все.
Поле, чисто скошене, без стебел,
А пастух там ще когось пасе.
Носом притуляюся до шибки,
Ніби прагну там тепло знайти.
Що за виблиск з темені? – Цей виблиск
Може значити, що ти назустріч. Ти!
Я ж не виглядала – ти з’явився.
Я очей не хочу відкривать.
І радію дуже. Подивися,
Як нам тепло буде зимувать.
Я з теплом до тебе, ти – до мене.
Через шибку – скільки там км?
От коли б ще руки на рамена...
Та не дотягтися до рамен.
Сутінки давно вже зникли сині.
І тебе не жду я вже давно.
Лиш дивлюся в очі хуртовині –
Їй нащо так битися в вікно?