вірші

У сутінках, ледь снігом припорошених,
Пливли будинки з світлом золотим.
І знову ти з’явився так непрошено
Крізь шибку синю і молочний дим.

Це лиш твій образ і – луною – голос.
І знову я на руки упаду,
Чи на коліна, мов перед престолом –
Ти знаєш, таки справді пропаду

Без тебе я. Задавнена хвороба.
Могло б вже приболітися, а ні.
І коли вирватись роблю якісь я спроби,
Це лише світ затьмарює мені.

Життя, життя...Тонесенька вервечка.
Вантаж невідповідний і – усе.
Можливо, і кінець вже недалечко –
З роками швидше до кінця несе.

І стільки недоробленого мною,
Що вистачило б ще на двісті літ.
Нащо мені любов ця? Щоб горою
На мене стать чи гнатися услід?

Та ні, про що я? Бо вона підносить.
Це просто настрій гарний довго спить.
І так – все сутінь. Непроглядна осінь.
І так душа, мов проклята, болить.

І мусить щось хоч вдатися прекрасним.
Моя любов – ото вона і є.
Як вогнище в снігу, але не гасне.
І зігріва на белебні мене.

У сутінках, ледь снігом припорошених,
Де плавають будинки золоті,
Прийди до мене, жданий мій і прошений.
Мій невблаганний – ще у цім житті.