вірші

Тиша магічна –
так лише на Дівич-горі.
Ближче до неба, до Сонця,
але на землі.
Лагідний вітер –
прозорий піднесений легіт.
Космосу поклик? З ним єдність?
Чи вічности регіт?

Жінка... Найвища істота
у світі безмежнім –
я тут стою вмиротворена –
не обережна.
Я відчуваю тут спокій
і вічности дотик.
Так, мов твоєї руки
найневинніший доторк.

Пахне чебрець під росою,
медунка і м’ята.
Пісню любови
народжую тихо і свято.
Як ще далеко
і до Віфлеєму, й до Риму...
Все я вже знаю.
І все мені ясно. Все зримо.

Жінка – життя джерело
і створіння найвище,
горда, прекрасна
у центрі стоїть городища.
Лише губами шепоче
увись замовляння.
Вся із любови і світла,
уся – для кохання.

Руки до неба, у простір,
де все незбагненне.
Тричі вклонюся вогню –
розігнуся вогненна.
Сонцепоклонниця –
з світлом любови довіку.
Дивом природи
я оберіг для чоловіка.

Диво моє, тобі затишно
бути коханим?
Темні дерева,
товсті і порослі мохами,
все мені скажуть
про те, що було і що буде.
Темні дерева
старіші й мудріші, ніж люди.

Я з ними згодна
у цю найсвятішу годину –
лиш для любови
приходить на землю людина.
Ти вже підходиш,
мій милий, мій ладо, мій ідол,
вслід за молитвою –
падають трави під слідом.

Хто б ти не був, ти прийшов,
я за тебе молилась.
Космос просила,
на Сонце благально дивилась.
І ти з’явився –
як солодко нам було стрітись.
Руки сплелися,
мов блискавки в небі чи віти

чорних дерев,
що на фоні небесної сині –
ідоли-велетні і –
неймовірно красиві.
Разом, удвох на коліна
і вдячно до неба –
небові дякувать –
Сонцю і Місяцю треба.

Одне для одного ми,
наче небо і зорі.
Що нас чекає в майбутньому,
в днях неозорих?
Ти мені також святий,
мов небесне світило.
Дівич-гора
нам любов назавжди освятила.