вірші

Тремтять клітинки у безсилім тілі,
Сяк-так стулила, але скрізь латки.
Бо, як завжди раптово, вийшли звірі
І розірвали тіло на шматки.
І вирвали, і розтерзали серце
На чолі з найщирішою з подруг.
Та я живуча – витримала все це
І приповзла за ліками на луг.
Зубами і губами зілля рвала –
Було несила розтулить вуста.
І я тоді на землю просто впала,
Ні підвестися вже було, ні встать.
На землю, у траву, в цілюще зілля –
Це поклоніння ідолам? Авжеж.
Смертельно зранена, відчула я похмілля,
І що воно страшним буває – теж.
Я зцілююся – тіло розпростерте
В цілющім зіллі сили набира.
Любове, ідоле, з душі тебе як стерти?
Як страшно загуділо: помирай.
Лише отак? А хочеться інакше.
Тоді нащо цілюща ця трава?
Я ж відчувала: зцілююся наче...
– То рани гояться. З любови не бува
Ні зцілення, ні звільнення – нічого.
Хіба пустеля з попелом-піском.
Але, мов привид, в тій пустелі човга
Ще спогад-звір з тоненьким голоском,
Яким він виє, безперервно виє.
Він – вічний звір, нема чого вбивать.
Я посміхаюся. Я знаю, як ці звірі
Себе в безсмерті можуть відчувать.
Підводжуся поволі. Поборюся.
Любов жива, але і я жива.
Настане час, згадаю, як сміюся.
Не тільки ж тіло зцілює трава.
Трава безмовна – через те не зрадить.
І я безмовна стану. І моїй
Ніхто любові більше не позаздрить
І не уб’є – і так дісталось їй.
Хай кинуть камінь у безсиле тіло,
В безсилу душу, де самі латки,
Ті самі люди, що прийшли, мов звірі,
І тіло, й душу рвали на шматки.