вірші

Телефон задзвонив, запищав,
ні, завив, мов сирена.
Його звуки червоні
крізь дощ піднялись в небеса.
Перекинувши каву, рвонулась –
невже це до мене?
Ти – до мене? Навіщо?
Про це ти лиш знатимеш сам.

Я спинилася раптом
і мовчки дивилась на звуки.
Я чекала їх вічність,
тепер зупинилась – боюсь.
Мов бездушні дроти,
так повисли розгублено руки.
Озирнутись в минуле?
Ще рано. Я не озирнусь.

Це мій ідол. Любов.
Це страшна і безглузда хвороба.
Має бути рятунок,
а я ще не знаю, який.
Це мій ідол. Любов.
Щонайкращого золота проба.
Я це знаю. Але
я не можу підняти руки.

О, як страшно кричали
й настирливо звуки червоні!
Може, в них порятунок?
Але щось підказує: ні.
Ще тебе пам’ятають,
як в дзеркалі, очі й долоні.
Вже й без голосу пам’яти
буде достатньо мені.

Голос – ідол також.
Я їх всіх поклялася спалити.
Може, це порятунок?
Спалити – й ніяких слідів?
А не знаю ж іще,
як без тебе тепер мені жити,
ніби тисячу років назад,
коли ідол мій плив по воді...