вірші

Такою темною порою,
Як день натомлений минає,
Іде, та ні, двигтить горою,
Все, що удень я забуваю.
І я, мов маятник, хитаюсь
У такт із думами важкими.
І я тоді себе питаю,
Чому завжди-завжди не з тими...
Цей день казково був красивий –
Важкі сніги на видноколи.
І я лапатішого дива
Не зустрічала ще ніколи.
Коли природа чимсь дивує,
Я знов народжуюся наче.
І думаю, чи ти це чуєш,
І думаю, чи ти це бачиш.
А ще є думка приставуча,
Така, як вірус, як зараза,
Така краса, а вона мучить:
Коли б на це дивитись разом...
Та ти думок моїх не чуєш.
Своїх, напевно, вистачає.
Ніколи сподівань не тчу я,
Бо я усе й завжди втрачаю.
Так, як тебе. А темінь люта
Уже дощами забиває
Те, що вдалось мені забути
Удень. Хіба ж так забувають?