вірші

Такого красивого снігу
Ніколи не бачила я.
Бо срібними іскрами ліг він,
І в іскрах дерева стоять.

Сріблиться і грається, й грає,
Сліпить мої очі сумні.
Зима вже торкається краю,
Весна ще не сниться мені.

Як біло люблю я і чисто,
Й не хочу боятися знов,
Що з’являться фарби барвисті,
І зникне ця чиста любов.

І нікого буде чекати
Так трепетно, довго, всякчас,
Що в світі яскравім, строкатім
Ніщо не з’єднає вже нас.

Це станеться скоро, я знаю –
Сумні мої ночі і дні.
Але між сумними одна є,
Що душу зігріла мені.

Як чисто, як біло, як сніжно,
Як гарно надією снить,
Що буде мені твоя ніжність,
Допоки земля іще спить.

Пробудиться – будеш любити
Ти більше її, ніж мене.
Ці чисті сніги, мов молитва,
Ці іскри, що вітер жене...

І ця безкінечна надія,
Що скоро приїдеш – ось-ось...
Що можу так думать – радію...
Навіщо? – запитує хтось...

Отой песиміст неуспішний,
Що гріється в мене в душі.
Такий молитовно-безгрішний,
Що лиш песимізмом грішить.

Отой, із яким я борюся,
У спільники взявши любов.
Не можу сказать, що боюся
Його, але слухаю знов.

Я слухаю – вчора і нині –
Кожнісіньку з мудрих речей.
І знову всміхаюся сині,
Що ллється з коханих очей.

І знов помираю від спраги
Тебе дочекатись колись.
Судьби таємничі зиґзаґи.
І сніг так чудесно іскрить...