вірші

Так значить, не судьба. О, як чудово,
Що можна перекинуть на судьбу
Й твоє мовчання, й постріл мого слова,
Й за спокоєм лякливу гонитьбу.

О, як чудово, як чудово справді
На збіг обставин тільки і грішить.
Як солодко не бачить тої правди,
З якою дуже-дуже важко жить.

Не відать, що загрузли в егоїзмі,
Мов дві сосни розлогі у полях,
Дві грані рівні правильної призми –
Це ми з тобою. А між нами страх.

Між нами страх щось втратити із того,
Що так ретельно зводили в житті.
Вже краще б щиро ми боялись бога,
Або неправду стріти на путі –

Та ні ж, не те. Ми лише боїмося
Себе хоч по краплині дарувать.
Мовчиш? Мовчи. Скуйовджене волосся
Лиш вітром можна вже перебирать

Мені тобі. Прощаюся, коханий.
Безглузде розставання. Світлий гріх.
Так діють божевільні лиш чи п’яні,
А ми ж мов не належимо до них

Сьогодні. Ні ж? Але як завтра буде,
Я нині не беруся загадать.
Хіба ж на те були ми рідні люди,
Щоб раптом одне одного продать?

О, моє щастя, о, моя родино,
Вже так нестерпно нічиєю буть...
Поглянь в цю мить хоча б на свій годинник,
Щоб час любови вбивства не забуть.