вірші

Сиджу і безтямно дивлюсь у вікно –
Прощаюсь з тобою навіки.
І скільки сиджу так – не знаю. Давно.
І дні, і години без ліку.

Я так намагаюся вижити. Так
Я хочу вернутися в себе.
Хоч би вже від Бога порада чи знак,
Хоч би якийсь знак мені з неба.

Неправда, що небо байдуже. Воно
Мовчанням говорить багато.
Про те, що не варто дивитись в вікно
І гірко оплакувати втрату.

Про те, що рятунок у творчості і
В шаленій натхненній роботі.
І лобом не слід отак бить по стіні
До піни безтямности в роті.

Я добре це знаю, – що слід, що не слід.
Навчу, що і як, кого схочу.
Сама ж безпорадна збороти цей світ
Й зробити веселими очі.

Читач не пробачить. Йому оптимізм
На перше й на друге – подати.
Та я вже шукала й сама його скрізь.
Немає. Лиш болі і втрати.

А хто із нас бачив ікону хоч раз
Із ликом щасливим, веселим?
Печальні і строгі, щоб втішити нас.
Сумні і дерева, і скелі.

А те, що безтямно дивлюсь у вікно...
Шукаю тебе? Забуваю?
Сама вже не знаю. Не знаю давно.
Давно цілу вічність триває.