вірші

Світлий мій, прекрасний мій, найкращий,
Лагідний мій вітер надвечір’я
З чистими блакитними очима,
Що дарують хміль мені і щастя,

Що дарують трепет в моє серце,
Що дарують зболену тривогу
За твою щоденную дорогу, –
Рідний мій, в мені живе усе це.

І коли світанок ледь займеться,
І мене легесенько розбудить, –
Так, як теплі-теплі твої губи, –
Це мені, – питаю вголос, – все це?

І коли огорне місто вечір,
І мене бентежно обіймає
Замість тебе, бо тебе немає, –
Я сміюсь – за що мені усе це?

Ці про тебе спомини чудові,
Пам’ять у руках, в губах, у тілі.
Ти – моє багаття в заметілі.
Ти – в моєму серці, ти – у слові.

Як мені тепер назвать усе це –
Диво, що я нині відчуваю?
Кращого ж нічого не буває.
Це ноктюрн? Елегія? Чи скерцо?

Музика зійшла в душі, мов квітка,
Світ мені красою освітила.
Дивовижне ти моє світило,
Справжнє сяйво – за що мені? Звідки?

А коли зустрінемось, мовчу я.
Лиш дивлюся, сяючи, на тебе.
Неземний мій, зоре моя з неба...
Може, ти і так мене почуєш?