вірші

Спасибі, ноче, за останній сніг,
За сніг з дощем, а значить, сніг прощальний,
Такий, як я, – беззахисно-печальний.
Мені він ще набриднути не встиг,
А вже летить прощально, в унісон
З любов’ю, що я втратила, моєю.
Земля ще біла-біла, а над нею
Літає мій, вже невловимий, сон
Кілька ночей, що я уже не сплю.
Це перша ніч, коли слова знайшлися,
Здавалось, вже загублені для віршів.
Як довго я писала, що люблю!
Як довго я писала, зупинить
Не вміючи всевладдя цього слова.
Тепер його забути маю знову,
Тепер вже кличу ту прекрасну мить,
Коли відчую: все. Уже звільнилась.
Вже вмію мислити, вже правильна й пісна.
Душа пуста, а голова ясна
Настільки, що вважатиму: це снилось
Мені колись. Це снилось і не більш, –
Ті дні, як Ангел прилітав до мене,
З’явившись разом з листям із зеленим,
І покорив мене, судьбу й мій вірш.
Підняв мене і опустив униз,
Де я тепер, іще не налітавшись,
Учуся забуттю, щоби назавше
Любов сприймати як анахронізм.
А він тепер десь дивиться здаля
Крізь сніг з дощем в нічній пекельній тиші,
Як жінка про любов уже не пише,
Але ще лист рядками устеля.
І тішиться з її нових рядків,
Де розуміння, врешті, народилось,
Що не було нічого, лише снилось
Єдиний раз во віки всіх віків.
І тішиться, що в дощ, і в сніг, і в ніч
Він ще її натхненням нагодує, –
Який поет натхненням погордує,
Залишившись з собою віч-на-віч?
А сніг іде – прощай, моя печаль...
А сніг іде і на землі він товсто.
Закінчилося ідолопоклонство
Моє, яке так боляче втрачать...