вірші

Сніги прийшли і стали поміж нами,
Мов гір хребет – і кожна – Еверест.
Ми розмовляєм білими димами.
І це – мов хрест.

Дими у горах змішуються в хмару.
Вони разом.
А ми – ніколи. Ми ніколи – пара.
Усе – не двом.

Хребет свій вигну, стану теж горою,
Між інших – в ряд.
Такою, що говорить, головою.
Скажу: ти – брат.

Я чую – рідний. Чую, що ти рідний.
Обняти ж – ні.
Сніги під сонцем. Колір їхній мідний –
Зоря мені.

Ти над снігами, йдеш ти над снігами –
Сніги торкни.
Моя безмежність, рідний мій, коханий,
Мене гукни.

З тобою в холод, в прірву, у безодню –
Та хоч куди.
І безоглядно, і безповоротно –
Ріка води.

Ріка води під снігом не замерзне –
Любов моя.
Вона не вмре, а як і вмре – воскресне
В морях.

І стане більша, справді, як безмежність.
Не осягнеш.
Ідеш снігами...Високо. Там вежа.
І прірва теж.

Я розпрямляю свій хребет – тягнуся
До тебе ввись.
Іду снігами – прірви не боюся.
Іду – дивись.

Я дотягнуся, гляну тобі в очі –
Не опускай.
Твого тепла лише торкнутись хочу –
І – край.

Сніги біліють. Відтіняють дивно
Твою красу.
Іду до тебе, бо без тебе зимно
З усіх усюд.

Без тебе жити – це так, як в кризі.
Це склеп немов.
Живи зі мною в зимовій книзі,
Моя любов...