вірші

Розчарування роздавили душу
Іще не зовсім. І вона жива.
Я збережу її, сховавши в мушлю,
З очей подалі. Зникнути не дам!

Душа живе й жива лише любов’ю.
І я любов свою не відпущу.
О, не втікай – кричу, стогну і мовлю –
Раніш я так казала лиш дощу.

Тепер – любові. Бо вона проходить,
В розчаруваннях втративши себе.
А я її плекала, наче сходи,
І жду тебе, як сонця із небес.

Я жду тебе – відчуєш і приїдеш.
Це буде рай – любов живе в раю.
Авжеж, в раю. Бо більш їй бути ніде.
Любов там сутність вгадує свою.

Любов – це рай, а рай – любов. Тотожність.
Це, власне, відповідь на: що ж таке той рай?
Від нелюбови звільнення. Спроможність
Із нею ототожнитись бодай.

І вірю я, що навіть через відстань
Твоє життя любов’ю бережу.
І скажеш ти: вже хочу тиху пристань.
Це збайдужіння – я тобі скажу.

І скажеш ти: я відчувать не хочу
Любови вже – вона частіш гірка.
І сумно так подивишся ув очі.
Гірка хоч так, хоч так. Завжди гірка.

Бо якщо ні – то це вже зовсім інше.
Це не любов – це інше почуття.
Гірчить з роками менше, й рідше, й рідше.
І то вже існування. Не життя.