вірші

Рік новий із поганого настрою,
Як йому і належить, почавсь.
Нерухомий світ алебастровий...
Догорів Дід Мороз – свіча.

Знов життя із стрімких зиґзаґів,
І морози сухі тріщать.
Починаю писати сагу
Найпечальнішого з прощань.

Найбезглуздішого, бо тему
Я створила в собі сама.
Аксіоми є і дилеми,
Теореми лише нема.

Починаю із січня ждати
Молодої весни й трави.
О, любове, моя утрато,
Як жебрачка, вже не живи.

І того, кому ми з тобою
Склали в ноги свої світи,
Ми забудемо. Заспокоїмо.
Я – словами. Мовчанням – ти.

А колись, як тебе не буде,
А, можливо, не буде й мене,
Він у маренні, як в застуді,
Нас зустріне й не обмине.

Буде тихий він, зовсім сивий.
Очі сині – і синій сум.
Як любили його красиво
Пригадає. Убив красу!

О, любове моя! Коли б то,
Так, як я його, хтось – мене...
Рідко-рідко два серця – диптих.
Ніч колючі сніги жене...