вірші

«Сережа, поздно же, темно же!
Раз так пройти, а дальше – можно
Стать прахом неизвестно где.»
Белла Ахмадулина

Раз так пройти...
Сади уже цвітуть.
Раз так пройти...
Які сніги летіли!
Раз так пройти...
Сміялась осінь тут,
а літо в спеці
ще тримає тіло.

Раз так пройти –
пройти увесь цей шлях,
цю мить, в якій
спресовані століття.
Пройти це пекло,
рай оцей, цей жах,
безмежне щастя і –
не оніміти...

Це правда – пізно.
Темно – правда теж.
Раз так пройти...
А далі жити як же?
Хіба що пам’ять
в мене забереш.
Хіба що камінь
замість серця ляже...

Раз так пройти...
А місяць у вікні
такий вже сяючий,
такий уже веселий...
Раз так пройти –
це випало мені.
Раз так пройти –
тоді безтямно – в стелю.

Очима.
Ти долоню поклади
мені на лоба –
жар її зсудомить.
Раз так пройти –
від щастя до біди,
ні, від біди до щастя.
Все відомо.

Що далі все по колу.
Ось він – круг.
Стоять на ньому
і молитись дуже,
не знати вже,
хто ворог, а хто друг, –
раз так пройти...
А далі все байдуже...

Відкину пасмо
з лоба, щоби зір
не закривало.
І дивлюся чесно.
Раз так пройти –
та ні – злетіть до зір.
Раз так пройти –
це значило – воскреснуть.

Раз так пройти –
за що такі дари?
Раз так пройти –
було не обминути.
Так довго й темно
ждать ції пори –
так пізно – та діждатися –
щоб бути.

Раз так пройти –
тоді терпіти біль.
Солодкий біль
палаючого серця.
Раз так пройти –
куди, коли, звідкіль?
Раз так пройти –
перестраждати все це.

Тендітних пролісків
ніколи не приніс.
Не клав до ніг
жаданих білих лілій.
Раз так пройти –
і звіром в дикий ліс,
чи на папір
суцвіттям слів і ліній...

Усе це добре знає той,
хто йшов.
Раз так пройти –
не знати, як вертати.
Та знати, як це зветься.
Це – любов.
Це те, чого не можеш
відігнати.

Весна лиш почалася
і – кінець.
Бо вже у літо –
так, йдемо у літо.
Сплету вінок з волошок
чи вінець –
мов твої очі,
буде мене гріти.

Раз так пройти –
а запитають, як? –
я відповім –
мов на високій кручі.
Зірватись можна,
та мов той маяк –
гориш і світиш,
мучишся і мучиш.

Раз так пройти –
не вистачить життя.
Раз так пройти –
крізь щастя і крізь відчай.
Іти і знати, що –
без вороття.
Раз так пройти...
А я ходила двічі.

Це різний шлях.
І різні два світи.
Та страх один –
пройти і не зірватись.
І пізно, й темно,
але хочу йти.
Іти, іти, іти –
й не зупинятись.