вірші

Прозоре сяйво і очей нема.
Зомліла поруч.
Вже березень, але іще зима.
Життя, мов покруч.

І думала: могла б і не зустріть.
Але зустріла.
І після цього просто можна жить?
А зможе тіло?

Хіба дарунки, послані з небес,
Хоч хтось відтворить?
Душа в клубок згорнулася, мов пес.
Зомліла? Хвора?

А можна ж було так і не зомліть –
І так прожити.
Живуть же якось ті, що кам’яні
І з оксамиту.

Відійде сяйво і уже пора
Розплющить очі.
Крізь штори сонце в очі зазира
І день регоче.

Цей день старий і мудрий – через те
Про всіх все знає.
Залиш мені, залиш мені святе,
Що не згорає.

Оце і все. Чи думалось коли,
Що так буває?
То сонце день цей кинуло згори
Й назвало раєм.

Прозоре сяйво і очей нема.
Є губи й руки.
Це березень, що зветься ще – зима.
Зима розлуки.