вірші

Прощай, любове. Голос сів.
Прощання в нас не колоритне.
І тільки гарних-гарних слів
Мені не треба говорити,

Щоб втішити. Ніяких втіх
В свою любов пускать не хочу.
Отак, як ми, любить не гріх.
Хіба ж це гріх – дивитись в очі?

Хіба це гріх, як на землі, –
Та що там на землі, – в безмежжі, –
Горить одна зоря в імлі
Для когось так беззастережно?

Вона ж горить і сяє як!
І світить так, цілує наче.
Оця зоря, немов маяк, –
Щоб ти її в дорозі бачив.

Так що ж поганого у тім,
Аби в дорозі захищати?
Так безсловесно – це ж не грім.
Чи можна ж цю зорю втрачати?

Чи ж можна темінь вибирать,
В якій ворожі перечепи?
Це ж жити, а не помирать,
Це ж лиш світити тихо й чесно...

Ти знаєш – ти мені весь світ.
Ти знаєш: ти – єдине світло.
А я не знаю, скільки літ
Моя любов до тебе квітла б.

Ти пропонуєш це стебло,
Немов бур’ян, зірвати сміло.
Немов нічого й не було.
З душею рветься? Тільки й діла?

Якщо ти прагнеш слів моїх,
Ну що ж, я не відмовлю в слові.
Тепер вчинивши справжній гріх,
Скажу тобі: прощай, любове!