вірші

Повільно, як відчай,
повільно-повільно, як біль,
повільно, як горе,
повільно, як кошики – в лози,
повільно і тяжко,
пекуче й погано, мов хміль, –
текли мої сльози.

Повільно, як сходить
з землі цього року зима,
повільно, як мокрі
сніги відступають, щоб згинуть,
повільно, але
я таки розумію: нема
нікого-нікого,
на кого б могла я покинуть
цю землю жорстоку
й своє беззахисне дитя,
слова свої спраглі
і спрагле бажання любови,
своє, що здається
іще не початим, життя,
своє нуртування
гарячої щирої крови.

Повільно, але
розумію: життя  – боротьба.
Повільно, але
я сприймаю цю думку – боротись.
Хіба ж такі сильні
так просто здаються? Хіба
я проти?

Повільно, але
я стираю сльозу із щоки.
Повільно, але
у кулак свою стискую руку.
Повільно, але
я не жду вже твоєї руки
підтримать мене.
І я майже сприймаю розлуку.

Щасти тобі далі.
Безглуздо таки помирать
тепер від любови –
і я підкоряюсь закону,
що проти безглуздя.
Та буде ще в мене пора
великого щастя.
Великого щастя до скону.