вірші

Потоки слів, немов вода із гір
Опісля зливи.
І сльози затуманювали зір –
Це я – щаслива?
Високі гори непорозумінь
Давили тіло.
І кат любови вже ходив, мов тінь –
Не так хотіла.

Я не хотіла в душі тягарі
Обом покласти.
Та дихалося важче на горі,
Якось вихрясто.
Хотілось впасти в руки тобі і
Спитати: любиш?
Бродили люди звично в топчії,
І стислись губи.

Ніяких докорів, але і фальші теж
В таку розмову.
І не переступити б ще і меж
Ні жодним словом.
Збігала кава вже десятий раз –
Гірка ж ця кава!
А тіні тих, що розлучали нас,
Брели лукаво.

І те б сказати, ще б і те, і те –
Я зупинилась.
Щось має бути чисте і святе,
Щоб потім снилось.
Сухий технічний двадцять перший вік
У вікна світить.
Але ж оце єдиний чоловік
На всенькім світі!

На всій планеті він мені один,
Один на Космос.
Велась розмова декілька годин –
Вже досить, досить!
Я так хотіла пальцями руки
Його торкнутись...
Це моя мрія крізь роки й роки
Так прагла збутись.

Він зараз встане, піде і тоді
Це справжня втрата.
Моя любове, чи ж мені тоді
І жити варто?
І доки можна щось та врятувать –
Не хочу втрати.
Я його очі хочу цілувать
В огнях строкатих.

А страх і відчай – це така гора, –
Сто гір на плечі.
Він зараз встане, вимовить: пора
І піде в вечір.
Розколювалась і пливла земля –
Лишився острів.
Взяла за руки, стисла й повела.
А все ж так просто...