вірші

Післямова друга

Не від любови говорю – від ніжности.
А так найважче віршем говорить.
Посіяла – росте – дозріє – вижнеться,
І відщасливиться колись, і відболить.

Притихне і мине, але – відбудеться.
Та не відбуду, а переживу
По-справжньому. Й нітрохи не забудеться,
Як не забути роси і траву.

І в рівних буднях у мені хтось схопиться
І стане дивно й радісно бриніть.
Так, це – Вона. Це –Ідолопоклонниця.
Вона в мені засне лише на мить.

А може, й не засне. Вона – мелодія,
Ця жінка, що молилась до небес,
В морях і в небесах пливла на лодії –
І там, і там шукаючи Тебе.

Тебе, тебе – коханого й єдиного,
Щоб дарувати квіти польові.
Як вийдеш в поле сонячною дниною,
Шукай її в колоссі й у траві.

Тобі з під ніг вона рвонеться пташкою,
Волошкою у житі защемить.
Тебе любити нині, може, й важко їй,
Але вона щаслива у цю мить.

Лише одним – що світ дозволив стрітися.
Що хоч на мить явив лице твоє.
З душі її нікуди не подітися
Тобі тепер, бо ти в душі тій – Є.

Вона – це я. І через те для радощів
Відкрила вікна я тобі на схід –
На Сонця схід – щоб захистить від заздрощів,
Від наговорів і від всяких бід.

А ввечері, як Сонце вже ховається,
Ти підеш вниз, на захід, до ставка,
Де тіні від дерев з водою граються,
І пригадаєш, що була й така.

На камінь сядеш тихо і зажурено.
Це – втома. Озирнешся навкруги,
Захочеш в воду камінець пожбурити,
Щоб колами позначити круги.

Щоб думкою на тих кругах постояти,
А потім встати й знову далі йти.
Посидіти – подумати – загоїти.
Щось втратити, а щось іще знайти.

Моя любове! В словнику багатому
Немає слів, щоб все це осягнуть.
Я знаю лиш, що ти не будеш втратою.
Судилось так – тобі у мене буть

Найкращою, зажуреною піснею –
Яка і світла, й чиста ця жура!
І хоч прийшла непрохано і пізно так,
Та є вона. Та буде, як була.

Висока хвиля ніжности і щирости
Нехай твої осяє небеса.
Хай папороть в саду твоєму виросте,
І розцвіте в купальську ніч краса.

І здалеку тебе я захищатиму
Молитвою – від горя і біди.
Але про це ні слова – я мовчатиму –
Дивись на гладь ставкової води.

На заході, як небо вже фуксиново
За руку ніч наступну приведе,
Я підніму тебе в політ неспинений –
А ти не знатимеш, і хто, і звідки, й де...

Я пролечу незримою хмариною
І, мов дитину, ніжно пригорну.
Якраз якоюсь сірою годиною,
Коли мене ти приймеш за ману.

Та раптом стане легше і туманами
Ніщо не вкриє обрії тобі
Над луками, низинами й лиманами
У світлій-світлій впевненій добі.

Я пролечу і я помічу першою
В русявому волоссі сивину.
Зустрінемось колись, навіть померши ми –
Я й Там тебе до себе пригорну.

Моя любове! Вітре, Сонцю, Місяцю, –
Моя любове! – Ідоле святий, –
Як вдячна я, що так змогла возвиситься,
Так піднестись увись – туди, де Ти!