вірші

Піднімаюся вгору і падаю знов,
То сміюся, то плачу невтішно.
І підносить, і кидає – все це любов.
Найсильніша. Найвища. Не інша.

То, здається, насправді підношусь, лечу,
А тоді розбиваюсь, стікаючи кров’ю.
То втікаю, а потім кричу, щоб почув,
Щоб побачив, що зветься любов’ю.

То рахую секунди у кожній добі,
Коли знову ми будемо ближче.
То кажу нісенітниці різні тобі,
А тоді на коліна і нижче.

То жену тебе геть із думок, і зі снів,
То сама тебе кличу, мов чайка.
А то ще докоряю: ну як же ти смів,
То благаю: усе вибачаймо...

То молюся невпинно, щоб швидше удвох,
То спиняю молитву: навіщо?
Це любов. Це мій бог. Ти – любов моя. Бог.
Ти найбільше моє протиріччя.

І молю тебе я, щоб дозволив любить
Тебе спрагло, шалено й красиво.
Ти – мій бог. Я молю в тебе дозволу жить.
І для цього щоб дав мені сили.