вірші

Останній день тижня... Робочого.
Завтра не з’явишся ти.
Бо свят не буває в суботу,
тим більше, в неділю.
А я календарним святам
вже давно не радію.
Давно я не вмію
себе у святах віднайти.

Я там не буваю давно.
Бо для мене свята
подразнення болю рецепторів сильне.
Й не більше.
І я в них чужинка.
Я знаю, що свято – для інших.
А схема відчуження давня
і дуже проста.

Я вибрала долю,
в якій довелося забуть
про себе так легко,
бо думалось: свято ще буде.
Ще буде усе те,
на що сподіваються люди.
А доля поета
не може святковою буть.

І доки я думала –
все іще буде колись –
усе відбулося.
Й що свято було то – не знала.
І вже не чекаю.
В душі спорожніли вокзали –
усі вже поїхали
чи відлетіли увись.

І ось моє свято єдине –
як з’явишся ти.
Це свято ніколи
і сотні хвилин не триває.
Зате у чеканні себе
півжиття вже тримає.
Раптовим дощем
дуже схоже розвіює дим.

Іще один тиждень,
немов в підземеллі, минув.
Холодний, безсніжний,
сухий, без промінчика сонця.
І ось – вже новий.
І що хочеш – роби і морочся –
вимріюй, вимріюй
свою найсолодшу ману.