вірші

Одними губами тобі шепотіла
Останні прощальні, аж білі, слова.
Летіла у простір. У простір летіла...
І впала. Зірвалась. І вже нежива.

І вже нежива, я подумала: нащо
Штовхнув ти мене просто в небо дзвінке?
Ти віриш, у клітці було мені краще,
Коли я не знала, що небо таке?

Штовхнув мене в небо, але не спинився
Хоч глянути, як же у ньому мені.
Я знала й сама це – політ мені снився,
Вірніше, падіння. Тепер я на дні.

Тепер я обплутана мулом болотним,
Я втратила раптом думки і слова.
І мову також, бо не вмію вже рота
Відкрити. Не можу, бо я нежива.

І де ж той, хто скаже, хоч здалеку й лунко,
І так, щоб почула: вставай і іди?
Немов це якась чудодійна пігулка
Якраз від любови. Вірніш, від біди.