вірші

Нині я живу механічно.
Все, що треба, роблю неспішно.
Посміхаюся іронічно –
Над собою сміюся, грішна.
А по правді, то не сміюся.
Зуби стисла і скиглю німо.
Вже боюся, так, вже боюся
Йти назустріч тобі чи мимо.
Моя гра вже мені не служить.
Я не вмію себе захистити.
Не виходить вдавати байдужість,
А насправді тебе любити.
Почуття нерозділене різко,
Наче буря, змінює настрій.
Ніби осінь – то мокро й слизько,
А то сонце – і світишся наскрізь.
То все робиш, аби забути,
То боїшся в душі щось втратить.
То побачить тебе б, почути,
То спиняєш себе – не варто.
Я така, ніби осінь тиха –
То яскрава уся, кольорова,
А то мряка така, як лихо –
І щодень перепади знову.
То я ладна світ обійняти,
То я прагну втекти від світу.
Це чудово – тебе кохати!
Це погано... Та де ж це діти...