вірші

Ніби заспокоїлась. Та знову,
Як в застуді, лихоманка б’є.
Так, мов зруйнувала я основу
Під собою – і летить моє
Тіло вниз із висей незбагненних
Стрімко так, аж забиває дух.
Все таке зіщулене й огненне –
Рух душі – і разом тіла рух.
Розумію – за тобою плачуть
В унісон і тіло, і душа.
Я щомиті хочу тебе бачить,
Щоб в долоню, мов сліпе лоша,
Чисто і довірливо уткнутись,
Ласки в ній шукаючи й тепла.
Ну чому, чому не може збутись
Єдність, що поспалює дотла
Гори суму, болю і печалі,
Сяйво в наші душі принесе?
Чи ж багато мали, що втрачаєм
Так багато, щоб не мовить: все?
Нереальність – стримана реальність.
Щось безмежне, стиснене в кулак.
Незбагненно штучна проминальність
Почуттів і сутности, відтак.
Не молитва це, бо нам не можна
Гріх вставляти в молитов слова.
Бог – любов. Але любить – безбожно.
Як же так? Та я ж іще жива!
Господи, дозволь мені любити.
Це ж не красти, і тим більш, вбивать.
Я не вмію слів ції молитви,
Зродженої серцем, забувать.