вірші

Нема нікого в цілім світі,
Є тільки ти, а ти далеко.
Куди мені тебе подіти
Із серця, де від туги клекіт?

Я подзвонила і мовчала –
Так в юності мовчать дівчатка.
Я думала крізь вітру шквали
Сказать тобі: давай спочатку.

Але рука моя раптово
Поклала слухавку без мене.
Вже пробудитися готові,
Стояли в вікнах голі клени.

Непедбачуваний лютий
Затіяв вранці ще відлигу.
І вже весна готова бути
Закінченням в зимову книгу.

Мине ось лютий – остаточно
Я попрощаюся з тобою.
Мов шашіль дерево, так точить
Мене невміння гратись грою.

Мене принижує усе це –
Мовчання довге безпричинне.
Вже не запитую у серця,
Чи розум вірно нині чинить.

Бо знаю я: обов’язково
Колись би знову ти з’явився.
І знову все було б святково,
І знову б довго-довго снився.

Мене принижує усе це.
І знову дощ зі мною плаче.
Колись скажу тобі: не сердься,
Бо я ж не докоряла наче.

Бо я ж нічого не просила
У тебе жодного разочка.
Все було високо й красиво –
Моя була це заморочка.

Колись скажу тобі: ти знаєш,
Прощатись в лютому нестерпно.
Але чим довше знемагаєш
В чеканні, аби швидше тепло,

Але чим далі, тобто в весну,
Несеш прощання неминуче,
Тим буде важче. Все воскресне,
Усе відтане – й стане мучить.

А так скажу тобі в хурделю:
Тебе більш бачити не хочу,
І тупо подивлюся в стелю,
Щоб не дивитись в твої очі.

А ти подумаєш: о, боже,
Що в мене спільного з такою?
І вийдеш, грюкнувши. І, може,
Я дерев’яною рукою,

І з дерев’яним серцем наче
Благословлю тебе у весну.
Живи щасливо! – мовлю вдячно.
Колись прийшов ти – я воскресла.

Ти – кожна ніч, і день мій кожен,
Моє ти диво і інтрига...
О, я не хочу, ні, не можу
Закінчити зимову книгу...