вірші

Не вистачало снаги
Втратить печаль – вона липнула.
Сонце іскрило сніги –
Я від тих іскорок сліпнула.

Сонечко, сонце, давай
Разом пливти в білім небі.
Вітре, не втомлюйся, грай –
Розвеселитись потреба.

І так повільно спішить
Сніг мерзлу землю вкривати.
О, як самотньо душі,
Як їй самотньо від втрати...

Вперше сказала ім’я
Голосно – світ тепер знає.
О, ця безмежність моя –
Стіну мовчання ламає.

Космосу можу відкрить
Тайну солодку про тебе.
О, як клекочуть вітри –
Тайну підносять до неба.

Трохи незвична й мені
Ця абсолютна відкритість.
Наче вогонь між димів
Вирвався несамовито.

Прийдеш, спитаєш: а де ж
Диво любови? Я скучив.
О, як ти довго ідеш,
Мов по гребінчику кручі.

Прийдеш, спитаєш: а як
Ти її всю розгубила?
Свічка горить, мов маяк.
Тіні тремтять, наче крила.