вірші

Не може бути, щоб оце вже – все.
Щоб ні рядка вже більш не написалось
Про тебе і про мене. Щось же сталось
Таке, що оніміння спричинило,
Зробило, щоб мене вже не манило
Нічого, окрім спокою лишень.

Я ж тільки мить щаслива.
Й то відносно. А як на кого, то б сказав: не дуже.
Чи я вже звикла, що душа лиш тужить,
Чи то вона вже звикла лиш тужити,
А як інакше, то не вміє жити,
Яке б те щастя не було звабливе.

І ось в цю мить, якраз в цю саму мить,
Коли рука рядок цей самий пише,
Я зрозуміла враз причину тиші
В мені, в моїй душі, в моїй природі!
Мій стан – це неймовірна насолода
Від щастя. Я мовчу. І все-все спить.