вірші

Мені знайоме це – так підступає туга.
Спочатку радість буде, а потім вже вона.
Так довго, безнадійно чекатиметься друга
В туманах непроглядних з байдужого вікна.
Летять важкі сніги і я снігам цим рада.
Ще встигне впасти літо вогнем і спопелить.
Нехай летять сніги, мов білі пташенята,
Що граються в падіння і їм це не болить.
Летять сніги, Сергійку, летять сніги, мій друже,
Просвітлені блакиттю очей лише твоїх.
Тебе п’янить краса, бо серце небайдуже.
Красивий світ, ти ж бачиш. Милуєшся...Затих...
Летять сніги, летять, летять, немов години.
З годин, мов з вовни килим, і зіткане життя.
Мій дорогий, мій добрий, споріднена людино,
Така безмежна туга доводить до виття.
А ще сніги в тумані, весняні, монотонні.
А ще нема надії найменшої, а ще
Життя мені на плечі всі брили мегатонні
Кладе собі й кладе – закутує плащем
Безвиході, безсоння – ця сірість безпросвітна,
Помножена на брили моєї самоти...
А світло, що в вікно – то є від тебе світло.
Світи мені ще трохи, хоч трішечки світи...