вірші

Коли я загиналася, мов свічка,
Залишена на сонці при вікні,
Коли вже страх погибелі, не відчай,
Затьмарив розум віддано мені,
Коли вже біль поморщив тіло й душу,
І не лишилось ні найменших сил,
І щосекунди чула, що задушить, –
Щось вибухнуло раптом: попроси.

Скажи: приїдь. Промовч, що порятунку
Ти в цій безвиході лише від нього ждеш,
Але не як подачки, – як дарунку,
А ти, що маєш, подаруєш теж.
Скажи: приїдь. Хоч попрощатись, може.
І люди ж ми, не стіни кам’яні.
Скажи: приїдь. І він тобі поможе.
Не допоможе. Він ніхто мені.

І не доплавлена іще зігнулась свічка.
Таки промовила: приїдь. І ждала ще.
Чекання – це надія. Але нічим
Утішити було йому. Дощем
Хіба рясним, улюбленим під ранок.
Я дощ люблю – спасибі і за це.
А міг би словом згоїть мої рани,
І ним же просвітлить моє лице.

А міг би пальцем просто розігнути
Цю свічку недоплавлену в вікні.
А міг допомогти хоча б забути
Всі інші прикрощі та хоч на мить мені.
А міг зробити, щоб лишився світлим
Далекий спогад під кінець життя.
І світ, що став давно вже краєм світу
Міг повернути. Я кажу: отям

Сама себе. Не варто помирати
Вже від любови – вік не той уже.
Отям себе – ця незагойна втрата
Нехай тебе від інших береже.
У шибку дощ – він свічці допоможе
Не плавитися далі на вікні.
Це вже рятунок. І кажу я: Боже,
Як свічці дощ, ти поможи мені...