вірші

Коли ти зможеш прочитати це,
Ми будемо з тобою вже чужими.
Хоч, власне, ми чужими є й сьогодні.
Але тоді ми будемо чужіші.
Дивлюсь, як лютий інею навішав.
Зима в мені, і я зробила модним
Любить зимою і писать про зими.
При цьому бачити лише твоє лице.

Що мене мучить? Що мій спокій краде?
Що так життя заплутало моє?
Чому два тижні я ходжу щаслива,
Два тижні у печалі й при вині?
Що не під силу побороть мені?
І перед чим беззахисно-вразлива?
Тебе нема чи ти у мене є?
Кого запитую? Від кого жду розради?

Розради чи відради – бачить Бог,
Що ти не помічник мені у цьому.
Хіба ти винний – я тебе люблю.
Яка різниця, чи про це ти знаєш?
Якщо і знаєш, думу не гадаєш
Про мене. Правильно. Бо я твого жалю
Не хочу знати. Богові відомо,
Чи ми колись зустрінемося вдвох.

Та ще тобі. От бачиш, як безправно
Для жінки світ влаштований оцей.
І я пишу тепер, аби колись,
Коли ми будемо з тобою ще чужіші,
Погашеніші, може, яскравіші –
І з іншими, – ти скажеш: подивись,
Тій, іншій, не ховаючи очей,
Ти скажеш їй: дивись, отут все правда...

Окрім деталі: я усе це знав.
Я знав, як мене люблять – більше світу.
І в цьому суть. Бо тих, хто любить нас,
Ніколи ми не любимо так само.
І погляд відведеш. Чи глянеш прямо.
Не знаю, в її профіль чи анфас.
І ти не знатимеш тоді, куди подіти
Твою любов, що розлучає вас...

Так, як цього тепер не знаю я...