вірші

І відчинились двері в надвечір’ї
Знадвору, де божественний хаос
У відчаї сніги останні чинять, –
Ввійшов мій гість, мучитель мій, мій...Хтось.
А я стояла й плакала у шибку,
Вдавивши носа у холодне скло.
І сніг в обличчя, і звучала скрипка,
Немов стогнав хтось. Хто? Та все одно.
І гість не знає, з чого розпочати
Важку розмову, і я теж мовчу.
Кінець важкий, такий, як і початок.
Все, як було. Лиш в простір не лечу.
Сказав немало слів мені красивих
І, як годиться, дружбу обіцяв.
Я на очах раптово стала сива,
А він все говорив, не помічав.
Він говорив, що я розумна дуже,
А через те все правильно сприйму.
Скажи іще: з такими тільки дружать, –
Мені хотілось підказати йому.
І так хотілось справді стать дурною –
(якраз була така я у ту мить).
Холодна шибка. Ніс замерз. Постою
Ще трохи і, дасть Бог, переболить.
Іди вже геть, – хотілося кричати.
Ти ж теж розумний – нащо ці слова?
Я й досі не навчилася втрачати.
Й мовчала. Та була вже нежива.