вірші

Довго я блукала у пустелі.
Я шукала свій щасливий скит.
Так хотілось лісу, моря, скелі –
Та була пустеля лиш і квит.
Добре, – я сказала собі. Варто
Лиш змиритись й вірити у те,
Що лягли так тимчасово карти,
Що пустеля квітом зацвіте.
Я знайшла малесеньке джерельце
І зраділа дуже – буде рай.
Стислося мені в чеканні серце –
Пробивай, джерельце, пробивай...
Як я захищала те джерельце!
Як я те джерельце берегла!
Вірила – міцний фонтан проб’ється.
Вірячи, я все тепер могла.
В спрагу лиш зволожувала губи.
Йшов мороз по шкірі від води.
Думала, й джерельце мене любить,
Бо чому б пробилося сюди?
Та коли нестерпна стала спека,
Я чимдуж прибігла до води,
Булькнуло джерельце десь далеко,
Мов не пробивалося сюди.
Так було у нас з тобою, любий.
Все отак точнісінько було.
Воду пам’ятають мої губи,
Хоч в піски джерельце попливло.