вірші

Я спинилася. Сил не було.
Дощ стікав по обличчю беззвучно.
За дощем відкривалось село,
Те, що здалеку так мене мучить.

Дощ ішов, був брудний, наче скло.
Нащо я намагалась за брудом
Не побачить — життя протекло,
Воно зрадило, наче Іуда.

Я ж бо думала, прагла отак,
Щоб було воно довгим і щасним.
О, нікчемне життя, мов п’ятак,
Я просила про щось тебе часто?

Я не вмію прожити тебе,
Щоб було ти не схоже на будень.
Як цей дощ по обличчю шкребе...
Як на люди виходити буду?

Але хай. Я терпляча. І я
Негаразди не вмію бороти.
Дощового струмка течія
Й та підточить мене. Я не проти...