вірші

Я оновлююсь, змінам сказавши "так",
Бо вступаю в якусь невідому еру,
Але в цій, що минає, лишу п’ятак,
Як лишають у морі його комбайнери
У надії, що кинути варто його й загадать
І бажання повинне (а як же ще!) збутись,
Повернутись колись у п’янку благодать,
Ніби з пекла у рай повернутись.
Хай до моря — вони, але нащо я
Залишаю в минуле вернутись можливість?
Чи ж така вже приємна була течія?
Чи ж любила мене, не ховаючи хтивість?
Мабуть, ні. Бо все більше були крижані
І жорстокі, і сірі, й караючі води,
Захлинатись в яких довелося мені,
Але щоб врятуватись, — не мала нагоди.
Течія принесла мене в чисту ріку.
Я ж тягну за собою із русла старого
Геть усе, що судилось мені на віку,
І чого не забуду вовік, слава Богу...