вірші

Вже чую весну в мороці пітьми.
Якось борю свою лиху годину.
Ніколи поміж добрими людьми
Не зможе загубитися людина.

Не вірю в те, що стали ми черстві.
Не вірю в те, що стали ми байдужі.
Що озлобився в негараздах світ, —
І в це також не хочу вірить дуже.

І найсильніший сам свою біду
Ніколи не здолає, не поборе.
Хтось відгукнеться, вимовить: іду.
Іду на ви, що значить: йду на горе.

Так, на чуже. Іду, аби здолать.
Так, на чуже. Іду, щоб побороти.
Це буде, може, найсвятіша рать.
Що разом нам те горе жовтороте?

Він скаже: йду. Він скаже сам собі.
І він не буде бити себе в груди.
Щось непомітне зробить, далебі.
Але від серця, бо на те ми люди,

Щоб вчасно комусь руку простягти,
Не дать зірватись, вдаритись, упасти.
Заради найсвятішої мети —
Комусь не дати у біді пропасти.

А вже коли простягнена рука
І ти за неї можеш ухопитись,
І сили життєдайної ріка
Тебе несе і не дає втопитись, —

То щастя, що буває між людьми.
Бо доброта лиш між людьми буває.
Щоб став хтось дихать повними грудьми...
Хто в горі був, той добре все це знає...