вірші

Виглядала від тебе листа, виглядала.
Вже схолола зима і весни закрутилася тінь.
Вже проснулась краса, потягнулась розквітлим мигдалем
І від того зайшовся кричати пробуджений біль.

Біль чи джміль — не збагнеш, бо таке монотонне гудіння
Нівелює відтінки і знищує хміль почуттів.
І вони вже зникають. Мені тут нічого не вдіять.
Та і ти вже не вдієш нічого, якби й захотів.

Та й не ти народив мою спрагу, і розпач, і відчай.
Ти був лиш манекен, на якого я все це вдягла,
Роздягнувши себе — а від себе прикритися нічим.
І тоді я під ковдру байдужости знову лягла.

Але жевріє вогник в мені і життя половіє.
Значить, справді жива я під кетягом срібних небес.
Адже я ще траву молоду на морозі жалію.
Як ніколи й ні разу, й ні в чім не жаліла себе.