вірші

Всі поспішають втриматись за мить.
Якби ж хоч ухопитись пощастило...
А там вже якось... може...підфартить...
Негарне слово...видно, що із тилу
Жаргончик цей. Не з фронту. І тому
Я ревізую зараз настрій свій,
Бо тил мені нагадує пітьму —
Я звикла бути на передовій.
Військова лексика мені не до лиця —
Підлога, стіни...паралелепіпед —
І в ньому від колишнього борця
І спогаду вже не лишилось ніби.
Я тут сиджу. Папір, машинка, ручка.
Я інколи блукаю між отав,
Не по-домашньому засмучена й колюча.
Ніхто мене не бачив, не читав,
Ніхто мене не зрозумів до суті,
Ніхто і ні про що не запитав.
Всіма покинута, всіма давно забута,
Мов став без риби, мов зарослий став.
Давно немає впевнености в рухах.
Я мов сестра притоптаній траві.
Та вірші простягаю, наче руки —
Зігрійте і зігрійтеся самі.
Всі мимо йдуть. Минають. Руки виснуть.
Німе безсилля тіло закує.
Та знову думка: хай лиш тільки свиснуть,
Я радо знов візьмуся за своє.
Я мріятиму, що в домашній тиші
Хтось візьме вірші, що створила я, —
Хай не сьогодні, хай колись, пізніше —
І розбереться у моїх роях.
В моїх роях, в моїх раях і, може,
Щось зрозуміє і в моїх ролях.
Не мріятиму, щоб зумів це кожен,
Та хтось же може у моїх краях
Відкинуть те, що буде дисонансним,
Вловити те, що буде в унісон.
І розумінням, може, хоч авансом,
Мені віддячить. Добрий, гарний сон...