вірші

Все прагне розум складнощів свідомо.
Не хочу буть на рівні хліба й солі.
Хоча й не можу бути я Ассоллю,
Але і мрія кличе й невідоме.
Коли б то я могла лиш виглядати!
Дивитись вдалеч, в далеч лазурову
Під ночі оксамитовим покровом
Стільки завгодно! І ніякі дати,
Ніякі відстані, ніяка безнадія
Мене щоб не тривожили. І кпину
Могла б спокійно я дивитись в спину —
Хтось кпинить наді мною? Чи й подія...
А так застряла я на рівні хліба й солі.
І розум проти. Він мене не любить.
Так, як не люблять тіло, груди, губи
Хай будь чиї. Та тільки не Ассолі.
Все проти мене. І мені гнітюче.
Я навіть ту Ассоль зіграть зуміла б,
Якби хоч раз зіграть себе посміла!
Та я — в житті не я. І як це мучить!
Суть гри — собою стати. А глядач
Спостерігатиме, вважатиме, за грою.
А ти так вільно можеш буть собою —
Захочеш — смійся, а захочеш — плач.
Собою можна бути лиш на сцені.
Тебе там не засудять, не осудять.
Не збільшать горе, радість не остудять.
Які можливості відкриються шалені!
Суть гри бо справді не аплодисменти.
Це є можливість дійсно стать собою.
Ти лицеміриш в тім, що звеш це грою.
А це твоєї справжности моменти.