вірші

В автобусі зірвався радіатор.
В страшенну спеку взяв і закипів.
І гнів свій, наче сивий гладіатор,
Пустив у світ. Ще з глибини віків
Властиво рятуватися людині.
І спрацював уроджений інстинкт:
Я маю жити в цій спекотній днині! —
Хтось встиг подумати. І ось уже летить.
Немов Ікар, але чому ж так низько,
Що, придавивши крилами стару,
Не зупинив політ? І брудно, й слизько,
Й розбити крила можна об кору...
Було так страшно за дітей. Ікари
Могли їх подушити залюбки.
Але усіх минула Божа кара.
Все обійшлось. Але, чоловіки,
Що рятувались так по-чоловічому,
Топтали і стареньких, і дітей, —
Одне одному ви дивились в вічі?
Хоча це й не важливо. Гарний день.
Не хочеться і згадувати. Гірко.
Ніхто не винний та й не в тому суть.
...Дзвеніла шляхом збуджена говірка.
І я дивилася, як мирно усі йдуть.