вірші

Уява їздила в країни
Якісь чужі і ось про це:
Бо перед зором світ в руїнах
І фарб завішене лице.
І, задихнувшись святом жити,
Я від образи затужу:
За що плачу велике мито —
За сліпоту? За паранджу?
Чому відмірюю щоденно
Нужденний шлях, злиденний шлях?
Чому плекаю грішно й ревно,
Мов хліб святий, округлий страх?
Чому вважаю чистим злотом
В собі носити німоту?
Густу, мов темрява, скорботу,
І жінку видавать просту?
Тому, що ти — ворона біла
Між чорних воронячих зграй,
Подібна ликом, зором, тілом,
Але про душу не питай?
Нащо в собі ношу надію
І прагну лише розумінь,
Що пристосуюся, зумію,
Це ж не найважче із невмінь?
Я перекреслюю надію,
Бо де вона, ота межа?
І вже тепер сказати смію:
Хай буде так. Чужа? Чужа!