вірші

Уміла брати, то й віддать зумію.
Це справа чести — брала тебе в борг.
В матерію перетворити мрію —
Дістала з пам’яти твій образ і весь торг.
Я поверну тебе назад, туди, де брала.
Що буде далі, справа не моя.
Я все робила з піднятим забралом,
Щонайщиріше, наче немовля.
Робити висновки належні може кожен.
Якщо бажаєш, то й свої зроби.
Це правда — випадковий подорожній
Світанком став предивної доби.
Ішов ніким і раптом став натхненням.
Ішов звичайний — раптом став герой.
Дивуєшся, що не спитала ймення?
Ім’я твоє якусь не грало роль.
Люблю самотність, отже, не гукала.
Тебе тим більше — не люблю святих.
Я йшла собі кудись і заблукала.
І стало страшно. І зустрівся ти.
Я здивувалася — ти схожий був на мрію.
Я згодна — ефемерність і міраж.
Та народився вірш — йому я вірю.
Нехай він не король, але й не паж.
Це, власне, все. Спасибі за дорогу.
Чи відаю, як далі мені йти?
Здається, ні. Та, дякуючи Богу,
Якось дійду, якщо зустрівся ти.